Об'єктом дослідження політології є політика — явище надзвичайно складне. За демократизації, гуманізації та індивідуалізації суспільного життя основним завданням політики має стати підвищення її ефективності й відповідальності.

Походження поняття «політика» здебільшого пов'язують із назвою однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади.

Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об'єктивних процесів виокремилися групи людей з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності диференційованого суспільства.

Політична партія — це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу, класів, соціальної верстви, верств, яка виражає їхні інтереси.

Політичні партії іноді виражають не лише класові, а й інші інтереси, приміром, національні. Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої про¬грамні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляю¬чи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

C середини XIV століття підсилилася погроза турецького завоювання балканських країн. У 1352 році османи завдали поразки загонам греків, сербів і болгар, що боролися на стороні візантійського імператора.

У тому ж році турки переправилися через Дарданеллу і взяли фортецю Цімпе, а в 1354 році захопили Галліпольський півострів. Потім турки проникнули в Східну Фракію, що стала опорною базою їхнього наступу на Балканський півострів.

Феодальні ж правителі балканських держав, борючись з турецькими військами поодинці, постійно віддавали один одного, а іноді вдавалися до допомоги самих же турків для боротьби із сусідами, сприяючи тим самим реалізації стратегічних османських інтересів.

Вступивши в жовтні 1915 р. у війну на боці австро-німецького блоку, Болгарія 1918 р. повністю вичерпала свої людські та економічні ресурси. Затяжна війна вимагала мобілізації майже всього працездатного чоловічого населення, завдала значних збитків промисловості, сільському господарству, ремеслам. 70% підприємств, не пов'язаних з військовими постачаннями, припинили зовсім або скоротили до мінімуму свою діяльність.

Площа земель, що оброблялися, в аграрній Болгарії скоротилася на 25-30%, країна змушена була закуповувати борошно та інші види продовольства за кордоном.

Увесь тягар війни правлячі кола Болгарії на чолі з царем Фердинандом переклали на трудящих. Через величезні витрати на армію стрімко зростали податки, спекулянти підвищували ціни на продукти харчування. В багатьох районах країни розпочався голод. На голодному пайку перебувала й армія: солдати отримували всього по 250 грамів сурогатного хліба, не вистачало обмундирування, спорядження.

Історія української-російських відносин досить давня і суперечлива. Починаючи від виникнення Київської Русі по даний час український та російський народи живуть по сусідству, економічно- та культурно співпрацюють, конкурують, інколи не знаходять спільну мову.

Сьогодні Україна для Росії є стратегічним партнером в СНД і на міжнародній арені. Для народів наших країн характерні традиційно дружні, теплі, практично родинні стосунки. Це дуже благодатне підгрунтя, на якому зусиллями керівництва наших країн, простих росіян та українців ми будуємо нову систему міждержавних відносин. Засновується вона на засадах рівноправності, добросусідства, взаємовигідного співробітництва. Зрештою, все це і є складові стратегічного партнерства для майже 200 мільйонів людей, які живуть на величезному просторі, від Карпат до Тихого океану.

Інтерес до феноменів політичної еліти і політичного лідерства та первісні спроби їхнього тлумачення сягають глибокої давнини. Систематичне осмислення, найвищий рівень обґрунтування та практичне застосування теоретичних узагальнень щодо них припадають на XX cт. Висновки вчених-політологів, а також суспільно-політична практика виникнення й функціонування політичних еліт і політичного лідерства засвідчують, що вони — реальність нинішнього і, вірогідно, наступних етапів розвитку людської цивілізації.

Починаючи з XII ст., термін “еліта” використовували для позначення товарів вищої якості, а згодом — у сфері суспільного життя для вирізнення груп “кращих” людей — вищої знаті, духовенства, військових.

Політична еліта (франц. elite — краще, відібране, вибране) — самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Дванадцятого вересня 2001 року керівники країн-членів Ради євроатлантичного партнерства рішуче засудили терористичні дії проти США, які були скоєні 11 вересня 2001 року, та зобов’язалися докласти максимум зусиль для боротьби з проблемою тероризму.

Виходячи із зазначеного, країни-члени Ради євроатлантичного партнерства (країни-члени РЄАП) затверджують цей План дій щодо боротьби з тероризмом з метою виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань у цій галузі. Вони усвідомлюють, що боротьба з тероризмом потребує значних об'єднаних зусиль з боку міжнародного співтовариства, і є сповненими рішучості зробити ефективний внесок до цих зусиль, базуючись на успішному досвіді співробітництва в рамках РЄАП.

Країни-члени РЄАП у межах своїх повноважень та відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, положень Статуту ООН та резолюції Ради Безпеки ООН № 1373 докладатимуть усіх можливих зусиль, спрямованих на запобігання та боротьбу з тероризмом у всіх його формах та проявах. У даному контексті країни-члени РЄАП мають “знайти шляхи активізації та прискорення обміну оперативною інформацією, у першу чергу тієї, що стосується дій та переміщень окремих терористів та їх угруповань” і “наголошують на необхідності покращення координації спільних зусиль на національному, субрегіональному, регіональному та міжнародному рівнях з метою підтримки дій світового співтовариства, спрямованих на вирішення цієї серйозної проблеми та загрози міжнародній безпеці”.

Людина істота соціальна. Все своє життя вона проживає в суспільстві. Кожна із них має свої інтереси, рівень розвитку і освіти, належить до того чи іншого класу, є віруючою чи атеїст. Діяльність держави при вирішенні соціальних проблем повинна враховувати це розмаїття. В даний лекції ми зробили спробу вивчити сутність соціальної політики держави, усвідомити її завдання і структуру. Як відомо, вирішення соціальних проблем в Україні є досить актуальним. Затяжна економічна криза порадила чимало соціальних проблем в суспільстві.

1. Сутність соціальної політики та її структура.

Розглядаючи сутність соціальної політики слід відмітити, що свій життєвий шлях людина проходить у суспільстві. З моменту народження до смерті вона включена в соціальну сферу, яка охоплює все, що безпосередньо стосується людини в процесі її спільної з іншими людьми життєдіяльності. Саме тут людина втягується в різні види діяльності і всебічно взаємодіє з тими, хто її оточує, приймає існуючі норми життя суспільства і згідно з цими нормами будує свою поведінку.

Соціальне життя – не природноісторичний процес розвитку суспільства, який здійснюється в силу об‘єктивних законів, це форма існування суспільства. Воно відбиває безперервний розвиток суспільства шляхом взаємодії всіх складових його елементів, частин, структур. Відзначимо, що нормальний стан соціального життя – це впорядковане функціонування всієї системи соціальних відносин між людьми, їх соціальними спільнотами.

Чільне місце серед авторів державно-правових тонцепцій того часу посідав англійський філософ Джон Локк (1632— 1704). Він погоджувався з тим, що в додержавному стані панував природний закон. Але цей стан відрізняється від гобб-сівської "війни всіх проти всіх". Закон природи, вважав Локк, як прояв природної розумності світоустрою вимагає миру і збереження всього людства2.

У природному стані людина, задовольняючи свої інтереси й потреби, захищаючи своє життя, свободу і майно, прагне не заподіяти шкоди іншій людині.

Самозахист кожним своїх природних прав із переходом від природного до громадянського стану замінюється захистом прав і свобод особистості публічною владою. Відповідно до угоди про утворення держави люди не відмовляються від своїх природних прав, закон природи й надалі діє в державі, визначаючи мету і межі повноважень політичної влади.

Розглядаючи співвідношення свободи і права, природного і громадянського права, Локк відкидав твердження Гоббса, що це протилежні, несумісні явища. Він зауважував, що метою закону є не знищення чи обмеження свободи, а навпаки — її збереження й розширення*. Свобода людей в умовах існування системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з приписами законів, загальних для кожного і встановлених законодавчою владою.

Процес становлення і розвитку суспільно-політичної та філософської думки Київської Русі відбувався у складних історичних умовах. Теоретична думка того часу була спрямована головним чином на розв‘язання питань політики, соціології, релігії та моралі. Крізь релігійну оболонку пробивають собі дорогу прогресивні суспільно-політичні думки та ідеї, з яких провідною була ідея об‘єднання всього східного слов’янства в єдину державу, ідея єдності, незалежності та величі народу. Цю ідею викликала до життя насамперед боротьба Київської Русі проти зазіхань з боку Візантії на самостійність Київської держави. Особливої гостроти боротьба досягла при Ярославі Мудрому в першій половині ХІ століття.

В цей же період пресвітер Іларіон пише важливий історичний твір “Слово про закон і благодать”, що мало винятково важливе значення в історії формування суспільно-політичної думки Київської Русі. Іларіон стверджує рівноправність народів світу, гостро виступає проти містично­го вчення про богообраність одного народу, бореться за політичну та культурну самостійність Київської Русі. В “Слові” Іларіона крізь релігійну оболонку виступають три прогресивні ідеї: по-перше, ідея величі та слави давньоруського народу, який створив Київську державу; по-друге, ідею економічної, політичної та культурної незалежності Київської Русі від Візантії, по-третє, ідея рівноправності всіх народів.

Поряд з ідеями самостійності й величі народу в суспільно-політичній думці цього часу на перший план висувається проблема теоретичного обґрунтування необхідності єдиної держави. Надзвичайно загострилася ця проблема в кінці XI – на початку XII ст., коли намітилася тенденція до феодальної роздробленості Київської Русі.