Територіальні громади в Україні є надзвичайно різноманітними. Про це передусім свідчить їхня кількісна характеристика. Станом на 1 квітня 1999 року в Україні налічувалося 444 міських громади (з них 2 – загальнодержавного, 165 – обласного, 277 – районного значення), 897 селищних і 10198 сільських громад (що об’єднують 28775 сіл) [1, с.63].

Ще різноманітнішими є суспільні відносини, що виникають у процесі їхньої життєдіяльності як первинні суб’єкти місцевого самоврядування. Складна система суспільних відносин, що виникає в процесі здійснення місцевого самоврядування, регулюється правовими актами різних рівнів, зокрема Конституцією України, Законом “Про місцеве самоврядування в Україні”, іншими законами України, які регулюють діяльність органів місцевого самоврядування в різних сферах і галузях, а також статутами територіальних громад.

Прийняття 21 травня 1999р. Верховною радою України Закону України “Про місцеве самоврядування” відкрило новий період у розвитку статутного права України. Правовою підставою для відродження статутного права в Україні є ст.19 Закону “Статут територіальної громади села, селища, міста”.

Однак, якщо практичну роботу з розробки Статутів територіальних громад, хоч і не активно, проте проводять, то в теоретичному плані це питання залишається недостатньо дослідженим. Передусім це стосується визначення поняття та юридичної природи Статуту територіальної громади.

Від часів ліберальної держави ХІХ ст. й доктрини “laisses feirre” європейська громадська адміністрація розширювала свої повноваження у суспільному й громадському житті. Отже, адміністрація, яка спочатку була гарантом правового порядку й виконувала передусім регламентно-порядкові функції, поступово перетворювалась в організатора послуг, які мали за мету задовольняти потреби громадян.

Ці проблеми стали предметом зацікавлень доктрини адміністративного права. У Франції народжувалась наукова школа “service public” [1], а дещо згодом у німецькій науці виникла концепція “Leistungus-verwaltung”[2]. Ці концепції в першій половині XX століття потрапили на сприятливий ґрунт у вигляді доктрини “welfare state”[3] і владних положень соціалістичних держав. Ці держави визнавали омніпотенцію адміністрації за фундамент функціонування державного апарату.

У системі методів дослідження конституційно-правових реалій суттєво підвищується роль порівняльно-правового методу, який дає змогу оптимального застосування у вітчизняній практиці зарубіжного державотворчого досвіду. Цей метод чимраз більше застосовують під час аналізу виборчих систем республік колишнього Союзу РСР, у тому числі в Україні, в яких відбуваються подібні процеси. Українська правова система, як і правові системи інших країн СНД, свого часу мали єдине джерело – радянську правову систему. Тому всі ці країни стикаються з цілою низкою схожих, по суті, проблем, які треба вирішувати на основі демократичних моделей. Важливо вивчати зарубіжний досвід ближнього та дальнього зарубіжжя з тим, щоб у виборчому законодавстві України максимально використовувати як позитивний, так і негативний досвід у регулюванні виборчих відносин.

Проте не кожний досвід може бути застосований у вітчизняній практиці без урахування відповідних чинників, зокрема менталітету народу. Те, що плідно працює в одній країні, не завжди дає позитивні результати в іншій. Аналізуючи досвід конституційно-правового регулювання суспільних відносин, розвиток державотворчих процесів в інших державах, у тому числі в країнах СНД, можна перейняти позитивний державно правовий досвід і водночас запобігти у цій складній справі значних помилок.

Забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина є одним з головних чинників у процесі становлення України як демократичної, правової, соціальної держави. Конституція України 1996р., широко закріпила основні права і свободи людини та громадянина, а також гарантії їх реалізації. Важливою гарантією прав і свобод людини можна назвати й інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, або інститут омбудсмена, як він ще називається. Уперше цей інститут був створений у ХУІІІ ст. у Швеції з метою захисту державних інтересів і обмеження судової та адміністративної влади на користь парламенту. З 1809р. він трансформувався в правозахисний інститут, що захищає інтереси громадян з боку адміністративних та судових органів. Починаючи з 1919р., аналогічні інститути були введені в інших країнах і на сьогодні майже в 100 країнах світу існує 150 різних органів та структур, що виконують функції омбудсмена [1].

З прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України створено необхідні передумови для становлення та подальшого розвитку місцевого самоврядування як одного з визначальних складників демократичного ладу держави.

Основні контури місцевого самоврядування як правового інституту сформувались в його нинішньому вигляді після того, як 21 травня 1997 року набрав сили закон “Про місцеве самоврядування в Україні”. З того часу не припиняються суперечки як щодо доцільності цього правового інституту, так і правильності самого шляху, по якому пішла його побудова в Україні.

Одним із завдань кримінального судочинства поряд з охороною прав фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, викриттям винних та забезпеченням правильного застосування кримінально-процесуального закону є також швидке і повне розкриття злочинів.

У науці кримінального процесу відомі різні погляди щодо змісту поняття розкриття злочину, які можна систематизувати так:

Розкриття злочину – поняття оперативно-розшукове, яке означає, що злочинець знайдений; все інше “скоріше характеризує стадію розслідування злочину, ніж розкриття його, тому що він уже розкритий (злочинець знайдений)” [ 3, с.152]:

З появою і прийняттям конституції виникає потреба забезпечення її статусу як Основного закону держави, як закону, що має вищу юридичну силу та закону з підвищеним ступенем стабільності, тобто йдеться про забезпечення відносної стабільності політико-правового становища конституції у державі.

Однак, говорячи про стабільність конституції, треба пам’ятати, що конституція – явище історичне, яке постійно розвивається і потребує удосконалення, тому мова йде про стабільність у певний історичний період існування суспільства і держави, тобто, за словами Г. Єллінека: “Основні закони, як і всі інші, з невідворотною необхідністю втягнуті у потік історичних явищ”[1, с.4].

Проте, оскільки порушення специфічного статусу конституції може призвести до руйнування правової системи, а також спричинити кризу політичної системи держави, це привело до ідеї створення у державі системи заходів правового характеру, змісту, спрямованих на збереження непорушності та припинення порушень Основного закону.

2001 рік для України – це рік відзначення двох важливих дат в її новітній історії: десятиріччя відновлення державної незалежності і п’ятиріччя чинного Основного Закону держави – Конституції України.

Прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 року Конституції України стало не тільки формальним завершенням довготривалого “конституційного марафону”, а й актом закріплення (фіксації) на найвищому рівні основних політико-правових параметрів (конституційних характеристик) сучасної української держави та визначення шляхів її розвитку на ближчу та дальшу перспективу. Україну проголошено суверенною i незалежною, демократичною, соцiальною, правовою державою (ст.1 Конституції України), державою унітарною з республіканською формою правління (ч.2 ст.2, ч.1 ст.5 Конституції України), національною державою (ч.3 Преамбули, ч.2 ст.133 Конституції України), а також державою світською (ст.35 Конституції України).

У ІХ-Х ст., коли тільки формувалася Українська держава, державна влада ще не володіла повнотою суверенних прав. Адже суверенною є державна влада, яка здатна самостійно, без втручання інших держав чи організацій встановлювати обсяг і реалізовувати суверенні права держави (право законодавства, судочинства, підтримання правопорядку на власній території, право ведення зовнішніх зносин). У той період можна говорити лише про поступове набуття державною владою Київської Русі суверенного характеру.

Влада князя була ще незначною, а важливі справи вирішувалися старшими за віком, найавторитетнішими особами на зборах – вічі, що перейшло у спадок від племені. З часом повноваження князя розширились, потіснивши віче, хоч ще протягом довгого часу воно мало значний вплив.